St. Wilhadi — найстаріша церква міста та її орган Бельфельдта

Тоді як St. Cosmae тягнеться в небо бароковим шоломом, St. Wilhadi виглядає присадкуватою й масивною: квадратна цегляна вежа XIII століття під пласким пірамідальним дахом, а перед нею тринавова готична зала. Це найстаріша церква Штаде — і головний храм Штадівського благочиння Ганноверської земельної церкви. Хто заходить усередину, потрапляє в простір, що попри всі перебудови зберіг характер XIV століття.

Хто такий Віллегад?

Патрон церкви — Віллегад, місіонер із Нортумбрії, народжений близько 740 року. Приблизно від 772 року він діяв у Фрисландії, а від 780-го — за дорученням Карла Великого на нижньому Везері. Під час саксонського повстання 782 року мусив тікати, повернувся після хрещення Відукінда і 787 року у Вормсі був висвячений на єпископа. 788 року Карл Великий заснував для півночі Саксонії Бременське єпископство й передав його Віллегадові — так той став першим бременським єпископом. 1 листопада 789 року він освятив перший, іще дерев’яний, бременський собор, а через тиждень помер у Блексені на Везері. Те, що штадівська єпископська церква носить його ім’я, нагадує, наскільки тісно місто століттями було пов’язане з бременськими архієпископами.

Від XI століття до зальної церкви

Попередня будівля існувала вже в XI столітті. Західна вежа, найдавніша частина теперішньої церкви, походить, імовірно, ще з XIII століття; її зала на першому поверсі колись відкривалася до нижчої нави, що належала, найпевніше, до базиліки. Між 1320 і 1350 роками постали три східні апсиди й три східні травеї нави. План споріднений із гамбурзькою церквою St. Petri, а форми наслідують St. Jacobi. Далі будували щонайраніше від 1360 року — уже трохи іншими формами, що й досі читається у стовпах: на сході хрещаті стовпи з круглими тягами, на заході масивні круглі, у ядрі приблизно на 40 сантиметрів товщі. Близько 1400 року були готові західні травеї та двотравейний «шлюбний дім» із північного боку. Від 1529 року громада лютеранська.

Вогонь, бомби, блискавка

Вежі жилося непросто. 1511 року вона згоріла, а 1576-го дістала новий пірамідальний шолом. Велика міська пожежа 1659 року знищила шпиль і дахи, інтер’єр вигорів дощенту — витримали лише склепіння. У тиньку третього склепіння нави й досі стоїть дата 1661 — рік поновлення після пожежі. 1667 року ратушний тесляр Андреас Генне поставив розкішний бароковий шолом; його модель збереглася. Але шолом пошкодили 1712 року під час данського бомбардування, а 1724-го знищила блискавка. Потому вежа дістала теперішній плаский пірамідальний дах; на флюгері стоїть 1765 рік.

У XVIII столітті будівлі загрожував занепад. У 1774–1780 роках болотний комісар Юрґен Крістіан Фіндорф оновив окремі склепіння. Велика санація прийшла в 1860–1876 роках за планами Конрада Вільгельма Газе: близько трьох чвертей мурування нави й хору облицювали шаром дрібноформатної цегли завтовшки до 60 сантиметрів, оновили щити, портали, контрфорси й маснверк. На відміну від неоготичних із вигляду церков у Букстегуде й Гарзефельді, St. Wilhadi зберегла при цьому свій середньовічний характер. Внутрішні ремонти 1989/90 і, востаннє, 2017 років це враження зберегли.

Оздоблення після пожежі

Головний вівтар 1660 року з гамбурзької майстерні сягає склепіння: двоярусна споруда з колонами й розірваним фронтоном, скульптурна група Розп’яття між Марком і Матвієм, над нею картина Покладення до гробу, а вінчає все воскреслий Христос. Того ж року постала й амвона, яку колись підтримувала постать Мойсея; на її звуковому дашку стоять ангел і святий Віллегад. Із трьох люстр пожежу пережила лише східна, XVI століття. Вівтарний покрив 1665 року має герб Кеніґсмарків — родини шведського генерал-губернатора. Кілька епітафій XVII і XVIII століть нагадують про людей гарнізону та шляхти.

Орган Еразмуса Бельфельдта

Орган у St. Wilhadi засвідчено вже 1322 року — на ньому грав цирульник на ім’я Бертольд. Інструмент, що згорів 1659 року, замінив Берендт Гус у 1673–1676 роках; після його смерті роботу завершив небіж Арп Шнітґер, якому тоді було 29, — його перший великий власний твір. Але й цей орган загинув 1724 року разом із вежею від удару блискавки.

Теперішній інструмент збудував Еразмус Бельфельдт, імовірно учень Шнітґера, у 1731–1736 роках: 40 регістрів на трьох мануалах і педалі. Незвично для північнонімецького барокового органа, Бельфельдт обрав не Rückpositiv, а задній верк. У XIX і XX століттях у ньому багато змінювали — 1894 року Гайнріх Ревер вбудував швелерний ящик, а 1937-го верк перенесли на емпору як Rückpositiv. 1990 року Юрґен Аренд відреставрував орган і повернув йому барокову подобу; втрачені регістри й труби реконструювали за давніми взірцями. Від березня 2019 року звучання доповнює хоровий орган Єнса Штайнгоффа у французько-романтичному стилі з 19 регістрами.

У вежі висять три дзвони; найстаріший і найбільший, 1725 року, важить близько 3300 кілограмів. Від вокзалу до St. Wilhadi кілька хвилин пішки — адреса й контакт у розділі Пам’ятки.

Галерея